Легенди, перекази, історичні нариси, говірки, приказки, прислів’я Віньковецького краю

На пагорбах Подільської височини, на сході Віньковецького району, розкинулось древнє село Нетечинці, історія якого сягає в глибину віків, десь до 4 століття нашої ери. Розкинулось воно над невеличкою річкою Рівець, притокою річки Рів, яка, в свою чергу, є притокою річки Буг.
Село багате і красиве. Тут розумно використовується кожний клаптик землі. Ростуть тут яблуні, груші, сливи, вишні, черешні, горіхи. Навіть польові дороги висаджені  черешнями, вишнями, горіхами. Дбайливі господарі прикрашають свої оселі декоративними рослинами. В кожному дворі є квітники, на яких ростуть найрізноманітніші квіти, які вирощували ще далекі наші предки: - барвінок, любисток, маруна, крокіш, м’ята, канупер, мальви, купчаки, айстри, бурячки, настурція, повійка, гвоздика, зірочки, піони, флокси, троянди і багато інших. Але традиційними квітами квітників є барвінок, любисток, ружа і чорнобривці. Як у селі, так і в лісі живе багато різних птахів.

Безліч легенд та бувальщин  про існування села Нетечинці, про звичаї, природу дійшли до наших часів завдяки переказам наших предків.
    
Ще до того, як село отримало назву Нетечинці, довелося пережити та перетерпіти людям багато різних лих.
Першу писемну згадку про Нетечинці знайдено в початкових відомостях у 1493 році. Економічний та духовний розвиток села  гальмували польський гніт та 27 років турецько-татарського іга. Турки вивозили не тільки матеріальні цінності з села, але й людей. Турки жили в селі як справжні поселенці – цілими сім’ями. До наших днів дійшла бувальщина:

Бувальщина - Пригода баби Хрінихи

Було це дуже давно. Ще коли в нашому селі панували турки. Все їм було дозволено. Жили вони в селі цілими сім’ями. Кожна вулиця в селі мала свою назву, яка походила від  прізвищ  людей, які там проживали. Вулиця, де жили сім'ї Хрінів називалася Хрінівка. Одного разу приїжджає на Хрінівку туркеня на коні. Під’їжджає до хати, де жила баба Хріниха, прив’язує до кола коня, а сама заходить до баби в хату і вимагає в неї борщу поїсти. Баба каже, що не варила. Тоді туркеня почала вимагати в баби квашених буряків. Розізлилася баба Хріниха, але злість затамувала в собі, а туркені каже, що буряків залишилося мало на самому дні бочки, а бочка дуже велика і вона не може їх дістати з дна бочки. А якщо туркеня хоче, то нехай сама собі достане. Туркеня була не горда жінка, відразу ж погодилася сама полізти до бочки за буряками. Як тільки вона нагнулася над діжкою, баба взяла її за ноги і втопила в діжі. Закрила комору, коня відв’язала і вигнала з двору геть. А вночі сама затягла туркеню до річки і кинула її в воду.
Довго стара боялася, що приїдуть турки по її душу. Але, на щастя, все обійшлося.
    
В другій половині XVII століття село повністю було знищене татарами. І до тепер ходять перекази про татарську навалу. Беззахисний люд як вмів, так і протистояв ворогам. В період польових робіт, коли всі селяни трудилися в полі, то щоб татари не напали зненацька, один чоловік вилазив на дерево, в руках тримав палицю, на якій був прив’язаний клаптик тканини. Якщо він бачив, що до села наближаються татари, він тоді махав палицею, показуючи селянам, в яку сторону тікати від татарів. Тоді всі селяни ховалися в плавні, а сміливці залазили на високі дерева і звідти частували ворога стрілами. Та не вбереглося село від біди. Старожили переповідають таку легенду:

Бувальщина - І татарин має серце

Саме перед Пасхою, в Великодню суботу, підійшли татари до села і заховались в лісі. Одного татарина послали в село на розвідку. Заходить він до однієї хати. Жінка пече хліб. Дитина сидить на припічку. Витягла жінка з печі підпалок, дала дитині.  Дитина відломила кусок того підпалка і протягає його татаринові. Розчулився татарин і каже жінці:
- Збирай свою сімю і тікай в плавні, бо завтра ми будемо вирізати ваше село. І пішов з хати. Жінка, чи то з страху, чи егоїзму, про нещастя сказала тільки своїй сестрі. Отже, коли на Паску вирізали татари все село, то тільки цих дві сімї уціліли. Від них ведеться  родовід села. 
    
 Достовірність цієї бувальщини підтверджується історичними фактами. Було це в 1672 чи 1673 роках, напередодні Пасхи. За звичаєм, люди готувались в страсний тиждень до свята, і не підозрювали, що на них чекає велика біда, що ворог зовсім близько. Тієї рокової великодньої суботи татари поховалися за селом, а в неділю, коли всі жителі села зібралися біля церкви, щоб посвятити  пасочки та писанки, татари зненацька напали на беззахисних людей і почали їх різати. Вирізали всіх. Потім ще пройшлися по хатах, перевіряючи, щоб не залишити кого живого. Важко хворий дідусь Жук не зміг піти до церкви. Побачивши, що татари ідуть від хати до хати, почав тікати. Та наздогнали його бузувіри і зарізали. Церква у селі стояла на горбочку, а недалечко при долині виблискував своїми водами ставок. Біля церкви від вирізаних людей було стільки крові, що вона річкою текла у став, і вода від неї була червоною. З тих пір став почали називати «Сільське», а на місці, де була різня, ще донедавна стояв камінний хрест. Це була вічна, німа пам'ять про той страшний день. 
Татари забрали все для них цінне із села і пішли геть. Село стояло пусткою А навкруги – ліс. 

І старожили розповідають про утворення і назву села таку легенду 

     В липні того ж року, коли була різня коло церкви, татари вирізали село Червінщина, нинішнє село Старі Нетечинці. Та все-таки декому вдалося втекти. За рахунок сімей, яким вдалося втекти, та біженців з інших місць утворилося село. Серед сільських людей виділявся добрий господар, який розбагатів і став поміщиком. Прізвище його було Нетечко. І саме від його прізвища пішла назва села Старі  Нетечинці. Скоро він придбав і сусіднє село, де поселив свого  сина, - молодого поміщика - звідси назва Нові Нетечинці.

За переказами старожилів це було так:
    
    На багато кілометрів село було оточене лісом. Зі сходу Нетечинські землі межують з Вінницькою областю. До самого Бару був ліс, і лише вузенька дорога через нього нагадувала про те, що десь є село. І як тільки заходило сонце і засяє перша зірка, було чути виття вовків. Їх у той час водилося дуже багато. Люди поселялися прямо у лісі. Розробляли територію, орали, сіяли, садили. Село починалося чотирма хатами «коло Липи», за ставом «Сільське». Коли пан Нетечко виділився серед інших вмінням хазяйнувати і став поміщиком, то він свого сина поселив у сусідньому селі. Та він поселився не там, де вже було чотири хати, а на горбі, який згодом назвали «Шпирків» (бо там жила сімя Шпирків.) Недалеко його помешкання протікала річка. Він вирубав частину лісу біля річки. І понад річкою по один її берег почали селитися люди. Першими заселялися панові наймити, а згодом і інші сімї. 
    Люди вирубували ліси, розробляли землі, і там, де був суцільний ліс, вже милували око пшеничні лани. А на ланах, то там, то тут маячать багряно червоні квіти польового маку. Цвіте він окремими острівками, ніби пролита кров. Легенда говорить, що там, де квітує мак, пролилася кров людська. В наш час, на широких ланах, то там, то тут , мов острівки в безкрайому морі, милують око наші ліси і гаї. А їх в цьому селі аж одинадцять.: Полковників яр, Попів лісок, Вижгів ліс, Мотрицьке, Березина, Чорний зруб, Ліски, Борисів, Корчованка, Ваканець,  Поруба. Ростуть в них як листяні, так і хвойні дерева. Завдяки своєму багатству ліси стали місцем відпочинку для жителів села і усієї округи. Це особливо такі ліси, як Поруба, Вижгів, Мотрицьке – вони поблизу села, а  під ними ставки.
    Назви лісів говорять самі за себе. Одні взяли назву свої лісівників-господарів, інші набули свої назви від попереднього стану.

Легенда - Русалки і водяні лілеї

Колись давно ходило повір’я, що в наших ставках живуть русалки. А русалки - це діти, які потопилися.  Вони стали дівчатами з чарівною красою, з довгим зеленим волоссям. Живуть вони в глибоких ставках. Літніми місячними ночами вони водять хороводи на берегах ставків, у яких вони живуть, заквітчані  в віночки з білих водяних лілей. І не доведи Боже, якщо хлопець чи дівчина, зачаровані піснею русалок забреде на них, вони тут же його залоскочуть. Тому той, хто хоче побачити чарівних русалок, почути їхній спів, повинен мати при собі пучок полину, який нібито відгонить русалок. А ще не можна рвати білих водяних лілей і нести до дому, тому, що це квіти русалок. Якщо їх зривати, то ставки будуть пересихати.

    Із того боку, де Нетечинецькі поля межують з Вінницькою областею, до самого міста Бар був ліс. Через нього пролягала вузенька дорога, якою люди ходили на базар в Ялтушків та Бар. І ось на тій дорозі сталася така пригода.

Бувальщина  - Провчив 

Ішло дві жінки з Женишковець в Ялтушків на базар. Доходять до лісу, що в народі названий Переволока. Ось і каже одна із них, котра була багата, до другої бідної:
- Ти не боїшся Кармелюка? Кажуть, що він перепиняє майже всіх людей і відбирає гроші.
А бідна каже:  - А чого мені його боятися, я ж бідна. А бідних він не чіпає.
- А я дуже його боюсь, - каже багата.
А Кармелюк сидить на узліссі і все те чує. Підходить він до жінок і каже до бідної.
- На тобі гроші і купи мені корову, а ти купи мені цвяшків. – і дає багачці гроші. – Я вас на цьому місці буду чекати.
От повертаються жінки з базару. Бідна жене корову, а багата несе цвяшки. Підійшов до них Кармелюк, тай каже до бідної: - Жени корову додому, я її тобі дарую, хай діти молоко п’ють
А багачку схопив,  набив їй в п’яти цвяшків і  сказав:
- Це тобі на то, абись Кармелюка не боялась.

     
Звичаї, яких дотримувалися  селяни під час будування  житла

Щоб збудувати собі житло, селянин  насамперед вибирав на нього місце, та таке, аби там не витав злий дух. Перекази та легенди старожилів розповідають про те, що не можна будувати хати на стодолі, бо там ціпом товкли. То в такій хаті сімя вік буде бідувати. Не будували хатів на місцях, де колись був цвинтар або церква стояла, на межі двох городів, на тому місці, куди з старої хати скрапував дощ,  бо в такій хаті не буде добра.
На вибраному місці господар ночував одну ніч в кожному з чотирьох  кутів. Якщо йому спалося спокійно і нічого за ці ночі не тривожило, то він будував хату на цьому місці. Якщо у нього був поганий сон, або щось привиджалось чи причувалось – він вибирав інше місце під оселю.
 Хату ліпили з глини. Крили сніпками. Сніпки робили з житніх околотів. На околоти жали жито серпом. Ціпом молотили, обмолочували зерно, стрясали і складали в великі околоти.
Крити або пошивати сніпками хату – це вже було велике ремесло. Криті сніпками дахи на перший погляд були ніби однакові. Насправді, вони були різними. Кожний пошивальник виконував цю роботу по своєму. Виліплену з глини хату гладили глиною, перемішаною з мілкою пшеничною половою, потім хату білили вапном. Низ хати – призьбу – підводили жовтою глиною. Задню стіну теж мастили глиною. 
Хата поділялася на сіни, ванькір, світлицю і хатину. Життя сім’ї в основному проходило в ванькирі. Тут була піч, грубка і лежанка. Між піччю і грубкою на дерев’яних коликах робили настил, який заміняв ліжко. Над ним до стелі була прикріплена поводка, на якій вішали одяг. В залежності від кількості членів сім'ї, спали на печі, на ліжку, на лаві. Так, що ванькір був і кухнею, і спальнею. Тут стояв стіл, мисник біля дверей, на якому складались в верхній частині тарілки, а в нижній решта посуди. Над вхідними дверима висіла полиця, на яку складали печений хліб, завжди накритий вишиваним рушником. 
Зимою, в люті холоди, в господарстві телилась худоба. То новонароджених теляток, ягняток заносили в ванькір в тепло, щоб вони не замерзли. Так їх тримали до теплих днів.
В ванькирі ще прали білизну, яку намочували в золі. Тримали ночви для миття голови. Голову мили сироваткою за браком мила. Окремо були ночви для замісу тіста для випічки хліба. Стіл був завжди застелений обрусом. 
В світлиці стояв великий стіл, дерев’яне ліжко, вистелене соломою і застелене домотканим рядном, поверх якого стелили шерстяний різнокольоровий килим. На ліжку складені одна на одну дві подушки і одна маленька, яку називали ясик. В гарної господині подушки були вишивані. Навпроти ліжка під стіною стояла довга лава, застелена теж різнокольоровим килимом, а в кутку, на покуті, висіли ікони, перед якими  постійно горіла лампадка. Ікони висіли і по стінах кімнати, прикрашені вишитими рушниками. Ще на стінах чіпляли букети, зроблені з кольорової стружки.
 Долівку змащували жовтою глиною, а попід стіною підводили червоною глиною нешироку смужку. Змащену долівку посипали пахучими квітами .
Біля хати завжди росли квіти, а тим більше, якщо в господі були дівчата. В новозбудовану оселю завжди запрошували  священика освятити домівку. В хаті залишали не біленим куточок для домового, бо якщо господиня не зробить цього, то домовий може розсердитися і буде непокоїти сім’ю, лякати її. 

Приказки

1.Баба з воза – коням легше.
2.Яка хата, такий тин, який батько, такий син.
3.Говорила до самої смерті, та холера знає що.
4.Говорила, балакала, тоді сілі й заплакала, потім взяла решето, пішла доїти кури.
5.Їдка, як муха в спасівку.
6.Не родися красна, а родися счасна.
7.Краще рік орлом, ніж вік вороном.
8.Як родилася, то ще не милася.
9.Як дурному з гори впасти.
10.Сім бід на один обід.
11.Дай свині роги, то всіх людей поколить.
12.Терпи тіло чого хотіло.
13.Тяжко жити, жалко вмерти.
14.Шукає вчорашнього дня.
15.Роздайся море, бо голота п’яна йде.
16.Дивиться, як баран на нові ворота.
17.Здулася, як середа на п’ятницю.
18.Не тронь муха вола, бо повезеш дрова.
19.Ні кує, ні меле, ні піє, ні несеться.
20.Той самий Панько, але в других штанях.
21.Ти мене не перелицьовуй, бо на той бік я такий самий.
22.Що було, те загуло.
23.Далеко, як свині до неба.
24.Бережи одеже знову, а честь змолоду.
25.Буде каяття, та не буде вороття.
26.Чим би дитя не бавилось, аби не плакало.
27.Яке йшло, таке й здибало.
28.Ти йому «стриже», а він тобі «голене».
29.Шила в мішку не втаїти.
30.За кушок кишки бігла сім миль пішки.
31.Дурному не скушно самому.
32.Що дихне, то брехне.
33.Пяному море по коліна.
34.Розказує рябої кобили сон.
35.Ніхто не відає, хто що обідає.
36.Діти годуй. А собі торбу готуй.
37.Пішло по долі, як мамі, так доні.
38.Не вчи вченого їсти хліба печеного.

Побажання

1.Дай, Боже, тобі здоров’я.
2.Бог тобі назустріч.
3.З Богом.
4.Дай, Боже добра  вам, і вашим дітям.
5.Бог вам на поміч.
6.Боже, вбережи тебе від зла.
7.А щоб тобі добро було.
 

Замовляння

1.Бог орав, Ісус Христос засівав, Мати Божа поливала, щоби людям помагало (перед тим, коли йшли збирати лікарські рослини).
2. Іду я з хати, за мною Ісус Христос і Божа мати. Миколай на порозі-помагай мені в дорозі ( перед тим, як  відправлялися в далеку дорогу).
3. Ангеле хранителю, храни мою душу звечора до півночі, Мати Божа до світу, а Господь довіку (перед сном).
4. Бий дзвоне, бий, хмару розбий. Нехай хмара на татара, сонечко на християнина. Бий, дзвоне, бий (коли збирається гроза)
5. Місяцю ясний, місяцю прекрасний, хай присниться мені в сні -з ким жити мені (такі слова промовляє дівчина, побачивши молодий місяць. Тоді бере з-під правої ноги те. Що лежить на землі-прутик, соломинка, трісочка, травинка і кладе під подушку)

Примова

Переляк, перелячище! Я ж тебе яйцем викочую, водою виливаю,на кущі і сухий ліс відсилаю. Тут тобі не бувати, червоної крові не спивати, синіх жил не витягати, жовтої кості не ламати.
 

Від вроків

Процес скидання вогню: набирають кухоль води. Потім запалюють по три сірники разом, три рази і кидають їх у воду примовляючи: «Ні раз, ні два, ні три, всі вроки на пси».
Тоді дивляться – якщо всі сірники потопилися, це сильні вроки, якщо плавають зверху, то це може бути якась хвороба. Навроченому дають пити води з кухля з трьох сторін. Потім миють цією водою чоло, лице, підборіддя, руки і ноги навроченого, вікна і двері тієї кімнати, де живе наврочений. Решту води виливають під бігун – це в ту сторону, де навішані двері на завіси.

                                                          
Повір'я

Не ходять жінки по хатах на перший день Різдва, Пасхи, на Новий Рік, щоб не приносити в дім хвороби,  і всякого зла.

Якщо кує зозуля в дворі, то буде в хаті покійник.

В понеділок не можна переодягати білизну, напасть буде.

Свербить права долоня – гроші лічити будеш, ліва – вітатися.

Свербить права брова - хтось тебе гудить, ліва - хвалить.

Якщо нового місяця побачиш прямо або правою стороню – цілий місяць буде успіх і житті. Якщо ж побачиш місяця з лівої сторони – не чекай добра цілий місяць.

Свербить чоло – хтось тебе хоче бачити.

Свербить праве око – будеш радіти, ліве – плакати.

Не можна свистіти в хаті, бо накличеш нечисту силу.

ЛЕГЕНДИ

Легенди , записані в селі Калюсик від Є.С.Цісар.

Калина-дівчина

   Було це за давніх часів, коли на українській землі шугали хмарами татарські орди. Неначе смерть, налітали вони на село і нищили все.
    Надворі стояла золотиста осінь. Все тануло в золотавому, оранжевому кипінні. Було досить тепло. Ще зранку всі поїхали на ярмарок. У селі залишились тільки сивобороді дідусі і сільська красуня Килина. До чого вже гарна була. Сумно тобі на душі глянеш на неї – і смуток враз зникне; струнка, русявокоса, очі блакитні – шматочки неба в погожу днину, брови  чорні, як шнурочки. Та жаль одне, що сирітка.
    Люди гомоніли, що земля – то її ненька, а ліс предковічний – батько. Хто його знає. Килина бігала часто  полями і все питала: «Земле рідна, матінко люба, чого ти мовчиш?» А то ще забреде зранку в ліс і ходить, блукає цілісінький день, з деревами  мову веде, з птицями співає. І виросла дівчина красунею.
    Вже сонечко мало ось-ось перекинутись у безвість неба, а людей з ярмарку все не було. Раптом на сході закуріло, долинули тупіт і крики. Через деякий час люди розгледіли, що то вершники. Хвилина, і вони були в селі. Половили всіх, закували в кайдани, а оселі спалили. Ще довго мерехтіли червоні відблиски в  місячному світлі. Пролетіла, як мить, ніч. А на світані вороги розпочали розправу. Одна за одною скочувались буйні голови в зелену траву. Дійшла черга й до Килини. Та навіть лиха рука завойовника здригнулась. Татари забрали дівчину з собою.
    В Килининій голові молоточком дзвеніла думка: «Помстись!». Коли воїни прилягли трохи відпочити, Килина тайкома вийняла в одного з заснулих воїнів ножа і встромила його ватажкові в серце. Той не встигнув й слова вимовити. Та не судилось дівчині втекти. Сторожа помітила її, коли вона виходила з табору. Здійняли тривогу, побачили вбитого ватажка і здогадались про все. Смерті ватажка їй не могли простити. Вранці, 
до сходу сонця, вивели  Килину татари на страту. Дівчина звела свій погляд на голубе небо, на шумливий ліс і тихо прошепотіла:  «Прощавайте…» І багряні крапельки крові бризнули на землю.
    Надійшла весна. І на місці страти випнулись стрункі  пагони, вкриті ніжно-зеленим листям. А в травні покрились лебединим цвітом. Коли ж припливла чаклунка-осінь, на молодому деревці з’явились червоні кетяги. Вони булим одного кольору  з гарячою кров’ю.  З тих пір це деревце люди звуть  калиною, яка нагадує дівчину, що загинула не скорившись, а зосталась вірною матінці –землі.
                                           

Легенда про писанки

Коли Ісуса Христа вели на муки, Матір Божа цілу ніч писала писанки. Виходили вони дуже гарні. А коли писала, з її очей котилися сльози. Котра сльозинка  на писанку капнула, там утворювалася цяточка. Тому і кладуть писанкарки на писанки  ці цяточки.

                                           
 « Панський круг»

    В урочищі «Гринева», у лісі, є так званий «Панський круг». Найстаріші жителі села розповідають про те, що їм розповідали в минулому. Ліс належав панові. В нього була одна-єдина донечка красуня, яку він дуже любив. На честь молодої панночки  висадили дерева у вигляді кола. Але Бог відміряв панночці   дуже мало років. Вона тяжко захворіла і померла дуже молодою. Пройшли роки, дерева попідростали, пан постарів і помер. А «панський круг» здійнявся високо аж до неба. І до сьогоднішнього дня в вітрову погоду чути стогін дерев. Кажуть – це плаче молода панночка, жаліє за життям.
                                                               
«Берізонька білокора»

   Легенда переконує: була колись юна, білокоса і струнка,  надзвичайно гарна на вроду дівчина, але дуже з крутим і непокірним характером. Якось вона посварилася зі своєю матір’ю, бо та не випускала її пізно ввечері на вулицю, щоб не сталось з нею якогось л
Ні! Я все-таки піду! – наполягала на своєму дівка. –
Не впливали на неї вмовляння ні матері, ні сестри, ні брата. Зопалу вибігла з хати на хистку кладку, яка простяглась через річку, не втрималась на ній , впала у воду і втопилася у швидкому потоці.
І проросла вона білокорою березою біля хати. Очі її  перетворилися в тернові ягоди на кущі, який виріс біля берізки, а коси – у шовкову травицю. Виросла вона високою, низько нахиляючись кроною-головою донизу, ніби хоче заглянути у мамине віконце, прощення попросити.. А навесні з її тіла тече сік, немов сльози.
    У давнину береза символізувала в українців чистоту матері-природи. Попити соку, вважалося, то очиститися від земних гріхів, злитися з природою. Заборонялося вирубувати, особливо молоді деревця берізки, щоб не6 розгнівити священну рослину.

Легенда про сорочку 

    Це було дуже давно. І було це в нашому краї.  Народила мати сина. Лише навчився син ходити, як мати почала йому шити сорочку-оберіг. Не один рік, не два шилася сорочка. Мала вона оберегти дитину від меча гострого, від стріли ворожої, бо в нашім краї війн було більше, ніж мирного життя. тому вибирала мати найміцніші конопляні волокна. Пряла місячними ночами. Тому нитки були срібними, блискучими. Полотно з таких ниток було легке, але міцне. Шила поволі, бо за кожним стібком – слова, думки, благання: « Хай буде син мій твердого розуму. Хай сила його буде непереможною. Щоб серце його було повне любові до людей. Як буде воїном, хай волю і славу принесе землі своїй.»
    Усе більше думок, усе більше стібків. І не одну сльозу зронила мати на синову сорочку. І не знала, у що перетворяться сльози.
    Минуло шістнадцять років. Дошила мати сорочку. Пішла з нею до цілющого джерела. Покропила її джерельною водою, вернулася додому, заховала її в скриню на саме дно.
    Третій рік пішов після того, як мати шила сорочку. Син став дорослим. Був добрим, веселим, жартівливим, працьовитим. І силою Бог не обділив його. Раділа мати своєму щастю, тільки іноді страх закрадався в душу, коли згадувала про сорочку в скрині.
    І от знову запалали хати, засвистіли ворожі стріли, зачувся плач у кожній оселі. Збирала мати сина на війну. Лук, стріли і коня син вибрав сам. Мати витягнула зі скрині сорочку. Одягнув син сорочку і зачув у собі силу богатирську. Попрощався з матір’ю, сів на коня і помчав.
    Не плакала мати, бо виплакала всі сльози, шиючи сорочку синові.
    Битва повинна була розпочатися зранку зразу ж після сходу сонця. Зійшлося два війська, дві грізні сили. Як тільки зійшло сонце, побачили вороги незвичайного воїна у нашому війську. На воїнові була срібна сорочка, вкрита дорогоцінним камінням. Очі виблискували таким світлом, що сліпило очі ворогам. То мамині сльози стали дорогоцінним камінням. Не могли вороги зрушити з місця – заціпеніли від дива. І чулася в богатиреві така сила, що випадали з ворожих рук луки зі  стрілами. Битва не відбулася. Перемога прийшла без смерті і крові. Так  народилася сорочка сина-богатиря – кольчуга, яка захищала від ворожої стріли і меча.

Про циган

    До мальовничого села Калюсик, що на Поділлі, з давніх-давен пролягає гарно висаджена деревами ґрунтова дорога, що веде до містечка Віньківці.. Через село ходили у місто на ярмарок у неділю та четвер люди із сіл Ломачинець, Говорів нашого району, та Пилипковець - Новоушицького району. А тому, напевне, часто мандрували до нас цигани. Вони приїзджали в накритих кибитках, запряжених двома, а частіше одним конем. Зупинялися вони у балці Ільчишиній, або на Цибульковій долині. Ці урочища розташовані обабіч річки Білої, що розділяє село на дві частини – Верхній та Нижній Калюсик. Тут вони ставили шатра, розводили вогнища. Старі цигани поралися біля котелків, готуючи страви, молоді брели в село ворожити. Цигани-чоловіки встановлювали там кувадла і  приступали до виготовлення  залізних речей домашнього вжитку та їх ремонтом. Бували випадки гуляння весіль, родин, хрестин та інших розваг, а тому й залишилися на згадку невеличкі легенди та прислів’я про циган.